Ксенія Гнилицька. Сон П’єра Мікелі, або Пам’ятник перемоги сапротрофів
Ксенія Гнилицька працює передовсім із такими медіа, як живопис, відео і графіка. Серед тем, до яких звертається художниця, окрім соціальної проблематики, важливе місце посідають природа та екологія, про що свідчать зокрема її численні живописні «Оупенейри» та лісові пейзажі. Багато живописності і в новому проекті Гнилицької «Сон П’єра Мікелі, або пам’ятник перемоги сапротрофів». Але при цьому робота відкриває цілковито нову сторінку практики художниці: вона являє собою інсталяцію з модульних керамічних колон, що стала для авторки певним викликом і простором для експериментів. У цьому проекті від живопису та відео Гнилицька переходить у пограничну зону між скульптурою, архітектурою та прикладним мистецтвом.
Сон П’єра Мікелі — спекулятивна фантазія на тему постапокаліптичного і постгуманістичного майбутнього Землі. Скульптурна композиція з керамічних колон, вкритих різнобарвними і переливчастими в мерехтінні глазурі орнаментами із сапрофітів (переважно грибів). Своєю назвою робота завдячує постаті біолога П’єра Мікелі, котрогои за кілька ним написаних видатних досліджень з мікології називають батьком криптогамії (він першим відкрив, що гриби розмножуються спорами). Зацікавившись темою, художниця звернулася до зібрання бібіліотеки Вернадського, і зауваживши, що полицю, присвячену мікології, не переглядали з 1986 року, вирішила відновити історичну справедливість. Перед нами постає картина залишків людських архітектурних творінь, що були покликані слугувати свідченням величі цивілізації, натомість ставши монументами величі природи. При створенні об’єктів удожниця надихалася естетикою мануеліно (пізньої португальської готики) і сталінського ампіру.
Колона — об’єкт символічний, декоративний і утилітарний водночас. Керамічні колони Гнилицької — монументальні і пафосні, але зроблені з матеріалу, що зазвичай використовується у виготовленні значно камерніших об’єктів та в декоративно-ужитковому мистецтві. Твір став для художниці також цікавим технологічним експериментом, адже при роботі з новим для неї медіумом був присутній елемент несподіванки при випалюванні в печі. Керамічні рукотворні об’єкти підкреслюють крихкість людини та антропоцентричної моделі світу загалом і є прикладом екологічного мистецтва — без застосування полімерів чи інших синтетичних матеріалів.
Донна Гаравей пропонує прочитання терміну Posthuman через слово «humus». «We are compost, not posthuman» — каже дослідниця («Ми компост, а не постлюди»). Так само те, що лишається від людської діяльності, стає основою, гумусом для глобальної грибниці, яку Гнилицька «портретує», зміщуючи фокус із людини на нелюдських агентів. Інсталяція Гнилицької — декор постгуманістичного світу, краса позалюдського, спекулятивне мистецтво, створене нелюдьми для нелюдей, екологічна фантазія. Це також міркування про ієрархію. Колонам як свідченню величі й домінування протиставляються гриби з їхньою ризоматичною структурою і колективністю інтелекту міцелію. Горизонтальні зв’язки приходять на зміну вертикальним антропоцентричним підпорядкуванням.
Наталія Маценко
