На­зар Білик Зам­кне­ний Простір

 

У своїх ро­ботах На­зар Білик досліджує межі ви­димо­го прос­то­ру за до­помо­гою мож­ли­вос­тей скуль­пту­ри. 


Ро­бота «Зам­кне­ний простір» 2010 р. — од­на з пер­ших в й­ого твор­чості, де ав­тор ніби зіштов­хує про­зорий, штуч­но ство­рений простір з кла­сич­ним жіно­чим етю­дом з на­тури. Ус­клад­ню­ючи оп­ти­ку на­шого сприй­нят­тя звич­но­го, кла­сич­но­го об­ра­зу, скуль­птор на­голо­шує на важ­ли­вості пе­реду­мов, котрі і фор­му­ють на­ше сприй­нят­тя дій­сності.
Тра­дицій­но скуль­пту­ра пра­цює з по­зача­совим прос­то­ром, який в кла­сич­но­му ро­зумінні не підвлад­ний ча­сові. У прак­тиці ж су­час­ної скуль­пту­ри й­деть­ся скоріше про без­ча­совий простір, нез­до­лан­ну розірваність поміж ним і ча­сом фізич­ним.


Наскіль­ки мож­ли­во досліди­ти су­час­не ро­зуміння прос­то­ру ме­тода­ми тра­дицій­ної «круг­лої» скуль­пту­ри? Як відділи­ти зовнішній простір від внутрішнь­ого? Чи мож­на знай­ти та зафіксу­вати між ни­ми хоч якусь пев­ну ме­жу? Або ж ми при­речені на те, щоб во­на що­разу від нас вис­ли­зала, так і за­лишив­шись не­виз­на­ченою?


Скуль­пту­ра роз­гортаєть­ся пе­ред на­ми подібно до без­пе­рер­вно­го ак­ту мис­лення, ко­ли кож­на спро­ба відповіді на од­не за­питан­ня не­ухиль­но ве­де до по­яви і фор­му­люван­ня нас­тупно­го.


Ігор Аб­ра­мович